Бабине літо вже хилилося до заходу, але погода все ще стояла тепла і м’яка — просто ідеальна для велотуру.
І тут мені несподівано телефонує знайомий поляк: завтра він виїжджає машиною зі Львова до Польщі. Ну і що мені до того? Львів від Києва — майже шістсот кілометрів. Але в голові миттєво спалахує божевільна ідея: він же може перевезти мій велосипед через кордон. Ніяких митних перевірок, ніяких нервів — і я одразу опиняюся в потрібному місті. А я давно планував велоподорож Польщею.
Божевілля полягало в іншому: вирішувати треба було просто зараз. Поїзд з Києва до Львова відходив за годину. Я миттєво вирішую. Не втрачати ж таку погоду і такий шанс. Швидко зібрав речі, сів на велик і рванув на вокзал.
Так почалася одна з найнебезпечніших і найідіотськіших поїздок у моєму житті. Та, в якій я дивом залишився живий.
Пронісшись через пагорби Києва і ледь не вписуючись у машини на кожному повороті, я на скаженій швидкості влітаю на вокзал. Квитки були куплені заздалегідь. Часу майже не залишилося.
Скачу сходами, несуся вздовж перону — і бачу, як склад уже повільно рухається.
Думати ніколи. Розчаровуватися — теж.
Хапаю велик і з розгону застрибую у вагон, що відходить.
Провідниця, побачивши мене, не стала зачиняти двері. Дуже пощастило, що в Україні двері не зачиняються автоматично.
Або, навпаки, мені вкрай не пощастило? Може, було б набагато краще, якби двері тоді зачинилися — і закрили на цьому всю історію.
Але починалося все чудово. Фарби, звуки, запахи лісу, атмосфера — все було просякнуте осінньою свіжістю. Подих вітру — справжнє блаженство. Світ дихав рівно і розмірено.
Я приїхав у польське містечко Пшемисль, звідки починався тур завдовжки понад 250 кілометрів східною Польщею. Місто спускалося до річки пагорбами, і старі будинки здавалися розкиданими по схилах майже випадково. Вузькі вулиці то пірнали вниз, то знову піднімалися, а над дахами одна за одною виростали вежі.
За Пшемислем потяглися міріади однакових сіл і нескінченні поля. Простір був залитий яскравим сонцем і неймовірною синявою неба. Дував свіжий радісний вітер. Тур ставав усе більш одноманітним.
Ярослав теж не надто розбавив цю картину. На перший погляд — ще одне тихе старе польське місто. Але за важкими фасадами ховалися внутрішні двори і багатоярусні підвали — ціле друге місто, що йшло глибоко під землю. Колись тут зберігали товари, а тепер ці темні лабіринти здавалися місцем, де могли б зберігати щось зовсім інше. Це нагадало мені стародавні міста Лівану, де мертвих ховали просто під підлогами будинків — місто живих буквально стояло над містом мертвих.
Усю дорогу відчувався майже неземний спокій.
Ні літаків, ні швидкісних трас, машин — одиниці. Тільки під вечір, проїхавши більше половини шляху, я став під’їжджати до Замостя.
Повітря стало щільним і прозорим, як скло. Сонце вже майже не гріло — лише низько ковзало по землі, витягуючи довгі смоляно-чорні тіні.
За фортечними мурами місто зустріло мене темними вулицями, нескінченними арками і порожніми дворами між старими будинками. Вечірнє світло робило все ще дивнішим: знайома реальність повільно перетворювалася на декорацію старого фільму.
На північ від Замостя тяглися порожні пагорби, старі бруковані дороги в нікуди і самотні кам’яні хрести посеред лісу. Настала глибока ніч. Зникло все освітлення — ні ліхтарів, ні місяця, ні машин. Тільки вузький промінь велосипедного ліхтаря різав нескінченну пітьму.
Довго я їхав у цій повній порожнечі. Потім попереду замиготіли вогники. Спочатку здалося, що це вікна. Але коли під’їхав ближче, стало ясно: вздовж дороги, один за одним, стояли хрести і статуї Діви Марії. У кожній теплилася лампада — маленьке живе серце в непроглядній темряві.
Минаючи темні села, я вдивлявся в прилеглі будинки, шукаючи хоч якийсь рух. Миготіли лише чорні тіні.
Покидаючи одне з сіл, я раптом побачив між будинками людину, що з криком вибігала мені назустріч — ніби намагалася щось сказати або зупинити мене. Вона майнула у світлі ліхтаря і залишилася позаду, але крик ще довго ніби висів у повітрі.
Лихий знак.
Села скінчилися. Пора було шукати ночівлю. Якраз тоді я проїжджав повз хостел, де збирався зупинитися. Ніч була теплою, сил вистачало, а до Любліна — зовсім недалеко. Я вирішив їхати далі.
І зробив фатальну помилку.
Холод настав раптово, ніби хтось одним подихом здув усе тепло, як полум’я свічки. В одну мить зник лагідний літній подих. Почалася справжня осінь. Я потрапив у північний циклон.
Мряка посилювалася з кожною хвилиною, холод пробирав до кісток. З’явилося дивне відчуття, ніби щось повільно висмоктує сили. Їхати ставало все важче. Я стрімко слабшав.
Хостели були зачинені. Залишалося тільки їхати далі.
Повіяло листям, мокрою корою і застояною в ярах водою. Темні силуети дерев підступали до самого краю траси. Білі голі сучки тяглися над дорогою, сплітаючи гілки в дивному обіймі і утворюючи над головою склепіння.
Це був край цивілізації. Далі починалося невідоме. Старий світ зникав — і наставала жахлива пітьма.
Це місце існувало задовго до людей. Здавалося, воно стоїть поза часом — як давній темний храм. Я подивився на дах із гілок і мокрого жовтого листя. Сучки злилися в непроглядно чорний полог, і лише крізь рідкісні щілини проглядали шматочки крижаного неба.
Дощ лив не перестаючи і бив у обличчя. Я вже промок наскрізь.
Десь у хащах почувся дивний звук. На секунду майнула думка: ось зараз із темряви вийде Тоторо — величезний, добродушний лісовий дух. Щось рухалося в хащах лісу — щось велике. І навряд чи це був Тоторо.
Звук то віддалявся, то раптом опинявся зовсім поруч, то знову загрозливо наближався. Вповні гудів і завивав вітер. Чорні тіні металися в холодному світлі, і вся ця картина здавалася майже нереальною. Дерева навколо втратили чіткість, і їхні розпливчасті силуети могли нагадувати втомленій уяві що завгодно. Швидше за все, це був просто олень.
Одного разу просто перед колесом проскочив звірок. У світлі ліхтаря на мить спалахнули зелені очі — і він одразу зник.
Ліс здавався одним величезним живим організмом. Дерева похитувалися від поривів вітру. У сутінках пахло сосною, мохом і холодом.
Єдиним теплом і світлом, окрім мого ліхтаря, були вантажівки, що проїжджали повз. Потужні потоки їхніх фар пробивалися крізь пелену дощу і на мить змушували арки дерев спалахувати.
Нарешті ліс скінчився. Попереду відкрився крутий спуск, а далеко на обрії крізь дощ і туман мутно світилися вогні великого міста.
Я на величезній швидкості зірвався вниз, ледь утримуючи велик на мокрому асфальті.
Крізь блідий ранковий туман уже пробивалися перші промені сонця. Через пару годин я мав бути в Любліні.
На ранок я був уже сам не свій. Безсонна дощова ніч витиснула всі сили. Тонкі голки болю пронизували м’язи. Стояв легкий туман, продовжувало мрячити. Такий самий туман стояв і в голові — усе здавалося трохи нереальним. Треба було поспати хоч трохи, але де?
До обіду я нарешті дістався до Любліна. Вже заїжджав у місто по магістралі. Ще трохи — і я був би на автобусі, їхав би назад в Україну.
Я опинився посеред великої розв’язки. Треба було перебратися на інший бік, де потік ішов повільніше. Я пропускав машини одну за одною і поступово зміщувався до краю.
І в цей момент мене разом із велосипедом раптово підкинуло вгору.
Світ зупинився. Тіло стало абсолютно невагомим. Я повністю втратив контроль. Моє «я» на мить зникло — ніби мене тимчасово не стало. Ніяких звуків, ніяких відчуттів.
Мене жбурнуло на лобове скло, потім ще раз підкинуло — і я вже летів на асфальт разом із великом. Усе змішалося: асфальт, велосипед, машина.
Перші секунди я нічого не розумів. Встав. Підняв велосипед і хотів їхати далі.
І тут до мене дійшло. Це ж могли бути останні секунди мого життя. І все могло просто зникнути.
Машина, що з’їжджала з мосту, врізалася в мене ззаду. Удар був такої сили, що задня частина велосипеда перетворилася на купу металу, а весь перед машини був розбитий — лобове скло вщент, капот зім’ятий.
При такому ударі я мав загинути.
Але якимось дивом залишився живий.
На мені були лише легкі подряпини.
Ніби з-під води я почув крики. З машини вибігла жінка. Стала питати, в якому я стані, і запропонувала відвезти в швидку.
Відразу з’явилася поліція. Як тільки стало зрозуміло, що я не поляк, мене одразу посадили в поліцейську машину. Ніхто навіть не подивився, чи є кров або чи зламані кістки — повезли прямо у відділок.
Автоаварією кошмар не скінчився. Мені сказали, що тепер я можу провести пару місяців у СІЗО — поки українська сторона розбиратиметься. Або заплатити досить великий штраф. Що буде далі, до ладу ніхто не пояснив.
А потім я почув ще більш сюрреалістичну річ:
— Якби ти здох на місці, взагалі ніяких проблем не було б.
Ось це поворот. Сон як рукою зняло. Аварія. Дивом залишився живий. Затриманий. І тепер — штраф або тюрма.
До речі, платити мені було нічим.
Такої суми в мене з собою не було. Її довелося заплатити моєму знайомому поляку.
І найдивніше: лише невелика частина пішла тій жінці, хоча машину я добряче потрощив і штраф цього явно не покривав. Решту забрала поліція — за чудово виконану роботу.
Отримавши гарантії оплати, вони мене відпустили.
І виписали свій вердикт: я велосипедом збив машину.
У напівживому стані я покульгав до свого автобуса.
Сподобалося «Останнє бабине літо»? Залиште свою пошту — я надішлю вам історію з моєї наступної поїздки.
