1

Бабине літо вже хилилося до заходу, але погода все ще стояла тепла й м’яка — просто ідеальна для велотуру.
І тут мені несподівано телефонує знайомий поляк: завтра він виїжджає машиною зі Львова до Польщі. Ну і до чого тут я? Львів від Києва — майже шістсот кілометрів. Але в голові миттєво спалахує божевільна ідея: він же може перевезти мій велосипед через кордон. Жодних митних перевірок, жодних нервів — і я одразу опиняюся в потрібному місті. А я давно планував велоподорож Польщею.
Божевілля полягало в іншому: вирішувати треба було просто зараз. Потяг із Києва до Львова відходив за годину. Я миттєво вирішив. Не втрачати ж таку погоду і такий шанс. Швидко зібрав речі, сів на велик і помчав на вокзал.
Так почалася одна з найнебезпечніших і найдурніших поїздок у моєму житті. Та сама, в якій я дивом залишився живий.
Пронісся київськими пагорбами, ледь не врізаючись у машини на кожному повороті, і на шаленій швидкості влетів на вокзал. Квитки були куплені заздалегідь. Часу майже не залишилося.
Злетів сходами, помчав уздовж перону — і побачив, що потяг уже повільно рушає.
Думати було ніколи. Розчаровуватися — теж.
Схопив велик і з розгону застрибнув у вагон, що відходив.
Провідниця, побачивши мене, не стала зачиняти двері. Дуже пощастило, що в Україні двері не зачиняються автоматично.
Або, навпаки, мені страшенно не пощастило? Може, було б набагато краще, якби двері тоді зачинилися — і на цьому вся історія закінчилася.
Але починалося все чудово. Фарби, звуки, запахи лісу, атмосфера — усе навколо було просякнуте осінньою свіжістю. Подих вітру — справжнє блаженство. Світ дихав рівно й розмірено.
Я приїхав до польського містечка Перемишль, звідки починався тур завдовжки понад 250 кілометрів східною Польщею. Місто спускалося до річки пагорбами, а старі будинки здавалися розкиданими по схилах майже випадково. Вузькі вулиці то пірнали вниз, то знову підіймалися, а над дахами одна за одною виростали вежі.
За Перемишлем потягнулися одноманітні села й нескінченні поля. Простір був залитий яскравим сонцем, а небо вражало неймовірною синявою. Дув свіжий, бадьорий вітер. Подорож поступово ставала дедалі одноманітнішою.
Ярослав теж не надто змінив цю картину. На перший погляд — ще одне тихе старе польське місто. Але за важкими фасадами ховалися внутрішні подвір’я і багатоярусні підвали — ціле друге місто, що йшло глибоко під землю. Колись тут зберігали товари, а тепер ці темні лабіринти здавалися місцем, де могли б зберігати щось зовсім інше. Це нагадало мені стародавні міста Лівану, де мертвих ховали просто під підлогами будинків, — місто живих буквально стояло над містом мертвих.
Усю дорогу відчувався майже неземний спокій. Ні літаків, ні швидкісних трас, машин — одиниці. Лише надвечір, подолавши більше половини шляху, я почав наближатися до Замостя.
Повітря стало щільним і прозорим, наче скло. Сонце вже майже не гріло — лише низько ковзало над землею, витягуючи довгі смоляно-чорні тіні.
За фортечними мурами місто зустріло мене темними вулицями, нескінченними арками й порожніми подвір’ями між старими будинками. Вечірнє світло робило все ще дивнішим: знайома реальність повільно перетворювалася на декорації старого фільму.
На північ від Замостя тягнулися порожні пагорби, старі бруковані дороги, що вели в нікуди, і самотні кам’яні хрести посеред лісу. Настала глибока ніч. Зникло все освітлення — ні ліхтарів, ні місяця, ні машин. Лише вузький промінь велосипедного ліхтаря розтинав нескінченну темряву.
Довго я їхав у цій цілковитій порожнечі. Потім попереду замиготіли вогники. Спочатку здалося, що це вікна. Але коли під’їхав ближче, стало зрозуміло: вздовж дороги, один за одним, стояли хрести й статуї Діви Марії. У кожній тепліла лампада — маленьке живе серце серед непроглядної темряви.
Проїжджаючи темні села, я вдивлявся в будинки обабіч дороги, намагаючись помітити бодай якийсь рух. Миготіли лише чорні тіні.
Виїжджаючи з одного із сіл, я раптом побачив між будинками людину, яка з криком вибігала мені назустріч, — ніби намагалася щось сказати або зупинити мене. Вона промайнула у світлі ліхтаря й залишилася позаду, але крик ще довго ніби висів у повітрі.
Лихий знак.
Села скінчилися. Пора було шукати ночівлю. Саме тоді я проїжджав повз хостел, де й збирався зупинитися. Ніч була теплою, сил вистачало, а до Любліна залишалося зовсім небагато. Я вирішив їхати далі.
І припустився фатальної помилки.


2

Холод настав раптово, ніби хтось одним подихом загасив усе тепло, наче полум’я свічки. В одну мить зникло лагідне літнє повітря. Почалася справжня осінь. Я потрапив у північний циклон.
Мряка посилювалася з кожною хвилиною, холод пробирав до кісток. З’явилося дивне відчуття, ніби щось повільно висмоктує з мене сили. Їхати ставало дедалі важче. Я стрімко слабшав.
Хостели були зачинені. Залишалося тільки їхати далі.
Повітря пахло листям, мокрою корою і застояною водою в ярах. Темні силуети дерев підступали до самого краю траси. Білі голі гілки тягнулися над дорогою, сплітаючись у дивних обіймах і утворюючи над головою склепіння.
Це був край цивілізації. Далі починалося невідоме. Старий світ зникав, поступаючись місцем моторошній пітьмі.
Це місце існувало задовго до людей — поза часом, наче давній темний храм. Наді мною зімкнувся дах із мокрих гілок і жовтого листя. Сучки злилися в суцільний чорний полог, і лише крізь рідкісні щілини проглядали клаптики крижаного неба.
Дощ лив не перестаючи й бив просто в обличчя. Я вже промок наскрізь.
Десь у хащах почувся дивний звук. На мить майнула думка: ось зараз із темряви вийде Тоторо — величезний, добродушний лісовий дух. Щось рухалося в глибині лісу — щось велике. І навряд чи це був Тоторо.
Звук то віддалявся, то раптом опинявся зовсім поруч, то знову загрозливо наближався. Вітер гудів і завивав. Чорні тіні металися в холодному світлі, і вся ця картина здавалася майже нереальною. Дерева втратили чіткі обриси, а їхні розмиті силуети могли втомленій уяві нагадати будь-що. Найімовірніше, це був просто олень.
Одного разу просто перед колесом промайнув звірок. У світлі ліхтаря на мить спалахнули зелені очі — і він одразу зник.
Здавалося, весь ліс був одним величезним живим організмом. Дерева погойдувалися від поривів вітру. У сутінках пахло сосною, мохом і холодом.
Єдиним теплом і світлом, окрім мого ліхтаря, були вантажівки, що проїжджали повз. Потужні потоки світла від їхніх фар прорізали завісу дощу й на мить змушували спалахувати арки дерев.
Нарешті ліс скінчився. Попереду відкрився крутий спуск, а далеко на обрії крізь дощ і туман тьмяно світилися вогні великого міста.
Я на величезній швидкості зірвався вниз, ледве втримуючи велик на мокрому асфальті.
Крізь блідий ранковий туман уже пробивалися перші промені сонця. За пару годин я мав бути в Любліні.


3

На ранок я був уже тінню самого себе. Безсонна дощова ніч витиснула з мене всі сили. Тонкі голки болю пронизували м’язи. Стояв легкий туман, продовжувало мрячити. Такий самий туман стояв і в голові — усе здавалося трохи нереальним. Треба було поспати бодай трохи, але де?
До обіду я нарешті дістався Любліна. Уже в’їжджав у місто магістраллю. Ще трохи — і я був би в автобусі, їхав би назад в Україну.
Я опинився посеред великої транспортної розв’язки. Треба було перебратися на інший бік, де потік машин рухався повільніше. Я пропускав автомобілі один за одним і поступово зміщувався до краю.
І саме в цей момент мене разом із велосипедом раптово підкинуло вгору.
Світ зупинився. Тіло стало абсолютно невагомим. Я повністю втратив контроль. Моє «я» на мить зникло — ніби мене тимчасово не стало. Жодних звуків, жодних відчуттів.
Мене жбурнуло на лобове скло, потім підкинуло ще раз — і ось я вже летів на асфальт разом із велосипедом. Усе змішалося: асфальт, велосипед, машина.
Перші секунди я нічого не розумів. Підвівся. Підняв велосипед і хотів їхати далі.
І тут до мене дійшло. Це ж могли бути останні секунди мого життя. І все могло просто зникнути.
Машина, що з’їжджала з мосту, врізалася в мене ззаду. Удар був такої сили, що задня частина велосипеда перетворилася на купу металу, а вся передня частина машини була розтрощена — лобове скло вщент, капот зім’ятий.
За такого удару я мав загинути.
Але якимось дивом залишився живий.
На мені були лише легкі подряпини.
Ніби з-під води я почув крики. З машини вибігла жінка. Почала запитувати, як я почуваюся, і запропонувала відвезти мене до лікарні.
Майже відразу з’явилася поліція. Щойно стало зрозуміло, що я не поляк, мене одразу посадили в поліцейську машину. Ніхто навіть не подивився, чи є в мене кров або чи не зламані кістки, — повезли прямо до відділку.
Автокатастрофою кошмар не закінчився. Мені сказали, що тепер я можу провести пару місяців у СІЗО, поки українська сторона розбиратиметься з моєю справою. Або заплатити чималий штраф. Що буде далі, ніхто до ладу не пояснив.
А потім я почув іще більш сюрреалістичну річ:
— Якби ти здох на місці, взагалі жодних проблем не було б.
Оце так поворот. Сон як рукою зняло. Аварія. Дивом залишився живий. Затриманий. І тепер — штраф або тюрма.
До речі, платити мені було нічим.
Такої суми в мене із собою не було. Її довелося заплатити моєму знайомому поляку.
І найдивніше: лише невелика частина грошей дісталася тій жінці, хоча машину я добряче потрощив, а штраф явно не міг покрити всіх збитків. Решту забрала поліція — за чудово виконану роботу.
Отримавши гарантії оплати, вони мене відпустили.
І винесли свій вердикт: я велосипедом збив машину.
У напівживому стані я покульгав до свого автобуса.
Усю дорогу мене не полишала одна думка.
Я згадував своє дитинство, Київ, людей, яких зустрічав, міста, в яких бував. У мене є нескінченна кількість думок, планів, спогадів, вражень. Я сприймаю світ із конкретної точки — з власної свідомості.
І одного дня цієї точки не буде.
Не буде навіть того, хто міг би помітити її відсутність.

Публікації:

Йорк: Після опівночі 
Індія: Квиток у хаос
Фото: Сліди подорожей
Живопис: Міста світу після заходу сонця 

Сподобалося «​Останнє бабине літо»? Залиште свою пошту — я надішлю вам історію з моєї наступної поїздки.

Спасибо! Ваше сообщение отправлено.
Отправка не удалась. Пожалуйста, исправьте ошибки и попробуйте еще раз.