У мистецтва немає жодної вселенської цінності. Для холодного космосу живопис чи кіно — абсолютний нуль, якщо прибрати людську оптику. Усе його значення існує виключно в нашому сприйнятті. І все ж здатність мистецтва робити життя глибшим, давати трансцендентний досвід і пробивати рутину робить його по-справжньому важливим. Важливим лише для нас, для людей.

Рано чи пізно зникне все — і ми, і наша цивілізація, і сам Всесвіт. Недовговічність форми наочно показують і тибетські ченці, які місяцями створюють найскладніші мандали з кольорового порошку, щоб потім в одну мить перетворити їх на купу піску, і даоська традиція малювати водою по каменю — малюнок існує лише доти, доки поверхня не висохне, після чого безслідно зникає.

Усе народжується з порожнечі і розчиняється в ній, не залишаючи сліду — так само, як людина з’являється у світі і одного дня йде. Так само і наш Всесвіт: виникнувши, він не збережеться у нинішньому вигляді навіки.

Але цінність творчості криється не лише в застиглому предметі, а й у самому процесі. Особливо ясно це видно в живописі дії, як у Поллока. Там полотно перестає бути просто товаром чи плоским зображенням: воно перетворюється на поле фізичного зіткнення, на матеріальний відбиток прожитої миті. Свідомий контроль вимикається. Ритм, розмах руки і дихання стають важливішими за думки. Відбувається втрата відчуття часу: зникають минуле і майбутнє, залишається лише ця мить і відчуття потоку. Уже не стільки думаєш про те, що робиш, скільки перебуваєш всередині самої дії.

Різниця лише у фіналі: тибетець змітає пісок, даос чекає, поки висохне вода, а Поллок залишає застиглу павутину фарби. Але в момент творення всі вони роблять рівно одне й те саме — проживають мить так щільно, що довговічність форми перестає мати хоч якесь значення.

Саме це мене й займає в роботі з міським пейзажем. Усе навколо постійно змінюється, і наше сприйняття змінюється разом із ним. Будинки начебто стоять роками, але дощ, сніг, туман чи різке світло за секунди здатні перетворити знайому вулицю на зовсім інше місце. Місто — не застигла декорація. Воно живе в моменті. І мої картини намагаються спіймати саме цю невловимість: через динамічні мазки, контрасти і ламані форми передати відчуття миті, яка вже починає зникати.